Як я померла (або загибель від руки Любчика)

25.05.2012

     Я померла вранці. Це було два тижні тому. Об 11 годині 23 хвилини. Чому я так точно запам"ятала час? А тому, що саме тоді від тебе надійшло те повідомлення, яке змусило навіки зупинитися моє серце і заплющитись очі. Так. Саме тоді. Я відчула останній поштовх зараз мені вже зовсім непотрібного органу. А потім тиша. І спокій. І жодного поруху. Просто порожнеча і темрява всередині.
     Ні, звісно, ззовні я залишалася майже живою. І мене такою сприймали оточуючі. Вони мене сприймали як живу, хоч це вже було не зовсім так. На мене гримали бабусі у метро, мені посміхалися маленькі діти і щось казали симпатичні хлопці. Але найжахливіше те, що мені всеодно, всеоднісінько, тобто просто ніяк...
     В своїх думках я знову й знову поверталася до того повідомлення, написаного твоєю рукою безперечно, Любчику... Я завжди впізнаю твій почерк. Отже саме ти став моїм вбивцею. А мені зовсім й не прикро. Ось так. Знаєш чому? Бо я все-таки дівчина, і в моєму житті неабияку роль грає краса. Краса у всьому. Навіть у смерті.
     А я впевнена, що моє поховання вийде чудовим. Навіть прекрасним. Це буде справжній світський раут, де буде сила-силенна поважних гостей. Ну, звичайно ж, він буде не зовсім традиційним і адекватним, як і сама покійниця зрештою. Адже там насправді не буде ні труни, ні поховального маршу, ні небіжчиці. Натомість там буде звучати вальс Мендельсона, адже це буде весілля. Так, саме так. Весілля! Твоє, Любчику, весілля.
     Ось що за повідомлення я отримала об 11ій 23. Це було запрошення. Запрошення на твоє весілля.
     Ох, мабуть й вишукане воно в тебе буде... Просто супер. І водночас, зовсім без смаку. Адже все буде організовувати твоя Лялька, а я знаюся на відсутності в неї смаку. Ну, звісно, так будуть дружки у рожевих суконьках, скрізь неживі квіти, юрми юнаків у смокінгах та дівчат у вечірніх сукнях. Серед них буду й я. Та поглянь же ти на мене! Ой, й нудно це буде... Й банально, Ну, як завжди у фільмах... Там буде вона, твоя Лялька, Любчику. У пишній рожевій суконці-цукерочці. Вона там стоятиме поряд із тобою щаслива-щаслива, як і я колись. З-під фати виблискуватимуть ії мокрі від сліз радості, але все одно такі ж пусті оченята. Вона-бо наївна, думатиме, що цей день - найщасливіший у її житті.
     А коли, Любчику, ти збираешься розповісти їй правду про себе? Коли ти скажеш їй як жорстоко вона помилилася, обравши тебе? Коли ти скажеш їй, що вона даватиме обітницю вже мертвій людині? Коли?!...
     Я гадаю, що ти не забув ні про той злощасний день, ні про той поцілунок. Ну скільки разів я тобі казала, що він нічого не значить для мене? Скільки?! Ну навіщо ж ти мені тоді не повірив?!
     І ось тепер ти стоїш вже мертвий зсередини на власному весіллі під руку зі своєю прекрасною нареченою і дивишся кудись вдалечінь. А ти поглянь на мене! Нащо вона тобі? Ти б хоч їй життя не руйнував...
     Ой, я ж зовсім забула, Любчику, про найголовніше на твоєму весіллі. Це ж торт весільний! Куди ж без нього? О, так. Він, звісно, також буже рожевим, я запевняю. І всі ці квіточки й мережива з крему.... Ммм... Ну й звісно,фігурки молодят. А я ось візьму й відкушу фігурці нареченої голову. Просто так, Любчику, візьму й відкушу. Ну просто щоб підлість зробити. Й щоб може ти врешті-решт поглянув на мене...Адже я й в житті не була подаруночком...
     На це ще твої друзі скаржились постійно. Так, я пам"ятаю. я все це пам"ятаю. Я про тебе все пам"ятаю. Дуже чітко. А ти про мене? Любчику!!! Глянь на мене. Мені гірко, Любчику. Звісно ж! Гірко! Гірко! Гірко!...