Navespro.ru

Цей день сміливо можна назвати одним з найщасливіших днів мого життя. День коли ми познайомились. І хай в той день я не знав що все буде так, як воно трапилось, та забігаючи наперед будемо вважати саме його. Чесно кажучи я б ніколи не подумав, що їй 22. Так само, як і те, що ми будемо разом. Коли я вперше, нахабно, розглядав її, не звертаючи уваги на те, що їй було не по собі від того, я подумав ось саме вона повинна бути зі мною. Дивне відчуття. Мабуть його відчувають лише дійсно тоді, коли бачать перед собою жінку яка згодом і стає найціннішим життєвим надбанням.

Ми почали проводити деякий час разом. Часто сиділи на лавках серед міста і мали приємні розмови. Багато усміхались і намагались відшукати причину аби доторкнутись один до одного. Одного разу поблизу лавки виявився мурашник, мешканцям якого, напевно, стало цікаво споглядати як зароджувалось кохання. Ми тупали ногами та руками змахували їх із власних ніг сміючись один з одного. Але нічим не можна було зігнати тих уявних мурах, які лоскотали тіло і провокували на якісь більш відверті розмови.
Згодом я вже міг її обійняти і гладити волосся, цілувати не міг, певно, тільки з приводу своєї сором’язливості. Але наші губи торкнулись саме тоді, коли це було найнеобхіднішим. На пару секунд, але досить довгих.

Літо завершувалось. На побачення ми одягались так, аби вразити один одного своєю витонченістю. А вже на побаченнях цілувались настільки довго, що відпускали губи тільки для того аби вдихнути повітря. Я проводжав її додому. Думав про те, як в шкільні роки вона верталась цією дорогою і не могла уявити, що колись її проводжатимуть і зупиняючись біля товстих дерев, до яких можна притулити спиною, будуть довго цілувати, а вона в свою чергу плутатиме свої нарощені нігтики в моєму волоссі.

Осінь лише змінила декорації нашої історії. Звичайно на більш романтичні. Останнім хвилинам нашого побачення додала запаху. Тобто коли я проводжав її, мій одяг вбирав в себе запах паленого листя. Осінь взагалі красива пора, що й казати, тим паче коли ти закохуєшся.
Можна уявити сцену. Навколо багато дерев, ще більше жовтого листя, одна єдина вціліла лавка. На ній двоє закоханих, розмовляють ні про що, але так довго, що ці розмови набувають певного сенсу.
Ввечері дощ, сильний. Вона тримає свій червоний плащ над нашими головами. Ми біжимо через дорогу не звертаючи уваги на машини, які і так засліплюють очі фарами. Довго біжимо до кав’ярні. Довго стоїмо, розмовляючи під навісом. Довго наважуємося освідчитись один одному у коханні.

Далі зима, яка навіть не видалась довгою. Ми їздили в гості до її знайомої. Вечорами ходили на каву, втім нікуди більше й не могли ходити. Я давав їй слухати улюблену музику. Дещо з того вона слухає до сих пір. Ми вважали себе найщасливішими в світі. Цьому, навіть, ніхто не заперечив би.
Після зими ми багато кохалися. Будь де. Де нас ніхто не міг бачити, принаймні нам того хотілося. Багато фотографували. Переважно один одного. Але...згодом з'явилися непорозуміння. Закінчуючи розповідь, не можу уявити що означатиме крапка. І скільки їх ставити, кохана?

Последние новости