Navespro.ru

Прямуючи до будинку, мимоволі підіймаєш очі на вікна, з ефемерною надією, що вони таки світяться, а вони дивляться на тебе сліпими зіницями. Приходиш додому, а там тебе ніхто не чекає. Ніхто не питає як ти провела сьогоднішній день, чому ти така сумна чи навпаки весела. Спочатку, здається насолоджуєшся тишею. Звикаєш до рипіння паркету, голосів сусідів за стіною. Слухаєш дощ. Квартира, така ворожа і темна, охоплює тебе, заколисує і гріє, чого зовсім не було у дитинстві. Харчуєшся чаєм, чаєм і ще раз чаєм. Іноді до меню входить йогурт. Коли чай закінчується, кайфуєш кавою з лимоном, якої не готувала роки зо два. Із зацікавленістю споглядає пляшку з горілкою, хоча розумієш, що це не вихід. Вертається погано. Розумієш, щ єдина перевага життя в матері – трьохразове повноцінне харчування і гроші на халяву. Намагаєшся влізти з головою в навчання. Виходить погано. Хоча у заліковці постійне: «відмінно». Пишеш три наукові роботи відразу і сперечаєшся з викладачами щодо творчості Ольги Кобилянської. Нервуєш кожнісінького разу, коли дзвонить телефон. Не можеш дивитися мелодрами по телевізору, хоча стаєш заклятим телеманом. Сприймаєш новини як бразильський серіал. На запитання «Як …?» відповідаєш спокійний голосом, що його більше немає. Вдаєш з себе Хоєфору – він помер, а ти залишилась. Втікаєш в сни, але це мало допомагає. Хочеш наварити борщу, але усвідомлюєш, що одна цілу каструлю не виїси, навіть за кілька днів. Плануєш здати сесію, знайти роботу за спеціальністю, яка би приносила задоволення і кошти. Мрієш навчитись грати на гітарі (не маючи музичного слуху) і гри у більярд. Поступово перетворюєшся в цинічне стерво. Знову починаєш писати вірші і оповідання. Сюрреалізм так і пре. Гудучі нерви промиваєш болем. Рятує «Фітосед» - робиться якось по фігу і …, який виправдовує своє почесне звання янгола-охоронця і брата. Засинаєш в нього вдома на сусідньому ліжку у теплих шерстяних шкарпетках і сорочці, попередньо насолодившись замороженою полуницею. Відчуваєш спокій і захист. Ніякого посягання на плоть. Сніданок мало не в ліжко. Усвідомлюєш як тобі пощастило з таким другом. Удома намагаєшся викинути усе, що навіює спогади. Переборюєш в собі бажання зробити конфетті з сорочок, які залишилися у тебе і вітальних листівок. Споглядаєш своє відображення в дзеркалі і усвідомлюєш, що таки постаріла внутрішньо. Маєш величезне бажання виспатись і валятися в ліжку до опівдня. Вирішуєш після сесії таки виспатись. Перші дні дивуєш, що ніхто тобі не тисне на мозок. Не відчуваєш серця. Складається враження, що воно заховалося у кам’яну кірочку, через яку слабо пробиваються емоції. Вовк забирай, відчуваєш себе вільною. Намагаєшся створити ілюзію щастя. Плануєш начитатися Ричарда Баха, а поки що – стандартний Пауло Коельо і Булгаков. Депресії немає. Проте від емоцій часто рве дах. Вбивати власну душу боляче. Але смерть таки добра та милосердна, вона не питає звідки ти і хто ти. Вона просто приймає в свої обійми усіх охочих і небайдужих. Звісно, думала, що буде значно гірше. Що не видряпаюся нагору , що зірвуся. Але в мене напрочуд щасливий голос і купа планів на майбутнє.
Душа схожа на темний і безкінечний ліс, якому немає ні кінця ні краю. Єдине, що може служити мені орієнтиром і шляхом до спасіння - це повний місяць, який мерехтливо світить над гущавиною дерев. Я таки вийду з мороку, чого б це мені не коштувало. Сьогодні вдень я відпустила його зі свої душі назавжди і маю величезну надію, що він туди ніколи не повернеться. Адже тепер йому абсолютно байдуже, що в мене волосся з руденьким відблиском, нігті, що пофарбовані у криваве і жорстока душа.

Вам это будет интересно!

Последние новости