Navespro.ru

Ранкова прогулянка Києвом

25.05.2012

Сьогодні я прокинувся рано. Сонце лише сходило. Швидко поснідавши і закинувши на плечі рюкзак я сів на свій велосипед і поїхав. День обіцяв бути погожим – на небі ані хмариночки. Сонце щойно виринуло з-за горизонту і одразу почало шпарити на повну потужність. Над промерзлою землею піднімалась легка пара. Вдалині, наче сиза мара, пливли під небом далекі київські гори, верхівки церков і висотних будинків.

Виїхавши з подвір’я, я одразу звернув на алею, яка бігла по берегу найближчого озера. Яка тут неймовірна панорами Києва – видно весь центр! Колись, ще років 200 назад, вся територія мого району була однією великою болотистою лукою, на яку жителі Києва виганяли випасатись свою худобу і де готували сіно на зиму, а в очеретяно-верескових заростях над Дніпром ловили рибу. Тепер це історія, про болотне минуле нагадують лише численні вічка озер, а на місці сінокосів замість копиць височать багатоповерхівки.

Об’їхавши озеро перетинаю проспект – на ньому як завжди в годину пік пробка. Машини гудять, смердять і намагаються пролізти у всі діри. Мої вікна виходять прямо на проспект і я майже щоранку можу бачити її. Правда ще рано і вона тільки збирається. Найбільше пекло почнеться десь через годину. Хух, проскочив.

Далі – приємна частина, заїзд по набережній Дніпра. Спочатку красива дуга з шикарним видом на окрасу Києва – Московський міст. Коли він зникає за поворотом користуюсь перевагою в маневреності і, прошмигнувши між бетонних блоків, виїжджаю на новий, ще не відкритий міст. І їхати приємно і штука корисна – через Дніпро всього 4 мости! Для такого великого міста явно малувато. Потрібен і п’ятий і шостий. А поки проводимо такі собі «тест-драйви».

Після моста продовжую променад набережною. Зліва розкручується панорама київських островів з цяточками турбаз і клубів, справа миготять будинки Подолу проріджені вулицями з назвами, які сягають у сиву давнину: Спаська, Іллінська, Борисоглібська, Ігорівська, Боричів Тік. Зліва в неймовірному крещендо пролітають гратки огорожі набережної. Ось нова церква на воді, ось місце, де я востаннє поцілував свою останню дівчину…

Дорога майже порожня – ще рано. Назустріч поволі котить поливалка. Неймовірно, але вони кожного ранку об’їжджають вулиці міста. Спритно вивернувшись з-під струменів води вилітаю на площу перед річковим вокзалом. З розгарячілих грудей виривається тяжке зітхання – тепер мій шлях лежить нагору, на київські кручі, та ще й про бруківці. Колись, перед своїм першим велопопходом у гори, саме тут я напрацьовував майстерність затяжних підйомів і спусків. Вона стане мені в пригоді і зараз. Перемикаюсь на меншу передачу і поволі, метр за метром, набираю висоту. Хоч і складна ділянка, але красива – центр міста, а з обох боків дерева, паркова зона.

Біля філармонії підойм закінчується. Можна навіть спокійно кілька секунд помилуватись красою архітектури. Поворот направо – я на Гітлерпляці, як його називали під час окупації. Крім цієї грізної тимчасової назви, місце дуже спокійне і приємне. Кілька сот метрів по Хрещатику проїжджаю на одному диханні – асфальт рівний і новий, велосипед їде сам. Там, де колись протікав ручай, у якому ще 150 років тому тонули люди, зараз проходить головна вулиця України. Об’їхавши Майдан Незалежності зі всього його еклектикою, за магазином «Хліб», в якому, до речі, продають найсмачніші в Києві ромові бабки, пірнаю у крайню вулицю. Це вулиця Грінченка. В кінці, на виїзді на Пушкінську, проїжджаю під подвійною величною аркою, в домі, який нахабно навис над самою дорогою. Ось тобі і двір-колодязь, на кшталт Петербурзьких.

Проїхавши ще квартал лівим оком відмічаю шпилі на Хрещатику 25 і звертаю в інший, правий бік, до оперного театру. Ось і він, красень, особливо елегантний у вранішніх променях сонця. Скоса поглядаю на панельний будинок напроти. І правду кажуть – красуня і чудовисько. Таку панельну гидоту ще треба ж було придумати! Хоч і жили раніше в ньому одні академіки, все одно давно треба було його знести. Але сьогодні настрій гарний і приходить нова, компромісна ідея – може просто переробити фасад? Можна зробити щось дуже веселе. За оперним театром височать два прекрасні барокові будинки, навіть стишую хід, щоб ними вдосталь намилуватись.

Біля німецького посольства як завжди спокійно і перебігши дорогу по тихій вуличці виїжджаю на задній двір Собору. Косе ранкове сонце виблискує на куполах і хрестах і вид від цього у Собору величний і урочистий. Це мій улюблений Собор, тому віддаю і йому трохи шани, стишивши свій літ. О, раптом піймав цікавий ракурс – шкода немає фотоапарата! Треба обов’язково повернутись з ним, саме зараз, поки ще немає листя на деревах – буде відмінний кадр. Чоловік, пробігаючи переді мною, зупинився і перехрестився на Собор. Кілька дівчат, весело щебечучи, перебігли вулицю, поспішаючи на пари у медичний інститут. Дві бабусі, в платках і з торбочками вели поважну розмову на зупинці тролейбуса. Новий день невблаганно розкручував маховик свого плину.

Я знову перетнув жвавий проспект і пірнув у старовинну арку – колишній вхід у ботанічний сад. Залишивши сад по праву руку, поїхав алеєю, що обходить червоний корпус Київського Національного Університету ззаду. Тут теж спокійне місце – навіть серед божевілля дня в тіні цих дерев завжди спокійно і урочисто.

Виїжджаю з іншої арки і потрапляю у хитросплетіння вулиць Паньківщини. Колись, кажуть, тут були мисливські угіддя. Князь дуже полюбляв полювати тут. Очевидно традиція залишилась з тих пір – і зараз у цих плутаних двориках важко когось чи щось вполювати, бодай просто не заблукати. Але я провів в цих місцях достатньо часу, міг би бути князю за гарного єгеря. Проїжджаю пожежну станцію, старенький гастрономчик, звертаю направо, потім наліво, в арку, яка сама по собі достойна уваги, завдяки неймовірній ліпнині.

У подвір’ї зліва височіє старезна закинута двоповерхівка, справа – дитячий садок. Врізаюсь між ними і, проїхавши кілька пісочниць, бачу відриту калитку. Обережно, поріг. Проїжджаю її і потрапляю на пустир. Так як він знаходитьсґ на висоті третього поверху, то ввечері на ньому цікаво «дивитись телевізор» - спостерігати, як мешканці сусідніх будинків пораються по дому. Але зараз там робити нема чого, тому проїжджаю його на одному диханні і спустившись по імпровізованим сходам виїжджаю на ще одну центральну вулицю Києва. Проїхавши один квартал, переходжу її по переходу і спускаюсь по перпендикулярній вулиці вниз. Третій будинок зверху – облуплений зелений чотирьохповерховий «дідуган» в один під’їзд з вітражами на сходах! Я приїхав.

Так я щодня їжджу на роботу. Так я спілкуюсь зі своїм рідним містом. Минулим і теперішнім. Колись казали: «життя дається один раз, і прожити його треба в Києві». Можливо так воно і є?