Нотатки на колесах

24.05.2012

(Сімферополь-Київ-Сімферополь)

Буду таким собі Радищевим. Правда, побачити, як кріпаки будують залізницю, мені не довелось. Але деякі нотатки «на колесах» зробив.

Отже, глава І – потягова

Потяг, мабуть, найдемократичніший засіб пересування: на декількох квадратних метрах купе доводиться пристосовуватися чотирьом людям, знаходити спільну мову, частіше за все – пригощати один одного їжею, зібраною рідними «в дорожку», й горілчаними припасами «не гріха заради – здоров’я для».

Так от: чим більше доводиться користуватись послугам Укрзалізниці, тим менше мені подобається ця «демократія». Ну не можу бачити солідних чуваків в треніках та шльопанцх та їх (чи одиначок) супутниць в тріко. Особливо в такому образі дратують похилі чи бальзаківські жінки, занадто бачити їх обвислу труху.

А що починається хвилин через надцять після відправлення у плацкарті? З сумок – чарівних ламп домогосподарок – дістається провізія. По вагону розходяться запахи усілякого їстівного, чавкання, відригування. Залишається одне бажання – зблювати комусь на столик.

Після ситного обідо-вечоро-сніданку стоять в коридорах та осоловілим тупим тяжким поглядом окидують мелькаючи обрії, палять у тамбурах, на повну використовуючи легені. Потім, сидячи, в купе, навпроти вас, ненавмисно тихесенько відригнути, а очі бігають по сторонах – бо соромно так «грішити».

Щастить тим, хто бере купейні місця – хоч щось може захистити від цього шквалу чревоугодія.

Однако ж вдача посміхається: якщо пощастить, находиться добрий (або пара) та цікавий співрозмовник. Але й від нього, буває, втомлюєшся – воно ж, «резюмуючи» знайомство, хропить поряд – так кортить рвонути матрац, щоб «добра людина» гепнулась и набридливе «хрррррррррр» закінчилось.

А ще неповторний чай або кава – у совкових ранених стаканах у підстаканниках. Це вже – фетиш багатьох пасажирів: кілька склянок з вечора та стільки ж з ранку. Чому напої так їдуть, хоча можна й пиво потягувати або горілочкою заправлятись, з собою беруть мінералку, соки, енергетики. Ритуал – повертатись до чаю.

Але перш за все, поїздка потягом – чергова мандрівка знайомим, мозолистими для очей, місцями. Десятки разів бачив станції, перегони, місцевості за вікном.

Чому наші високопосадовці не подорожують потягами (однак є поодинокі випадки - Министр транспорта съездил на денек в Крым за 150 тысяч бюджетных денег)? Може частіше бачили би унилі пейзажі (навіть у сонячний день): розвалено-розкрадені колгоспи, занедбані сади, забуті кладовища, розтрощенні пам’тники, торгівців (-вок) на зупинках – з в’яленою рибою, пиріжками, оковитою, марихуаною?

Челноки, злидені, священики, сиріти, безхатьки, гопніки, стопери, менти, алкаші.

Дорога знає більше, ніж усі взяті президенти, прем’єри, міністри, депутати. Та дорога ніколи нічого нікому не розповідає.

Ранок. По всьому вагону розходяться «аромати» спляче-прокинувшихся людей, черги до туалетів, пані та панове, як набридливі спін огризи-упирі – з пом’ятими обличчями, рушниками на шиях, в руках – пасти, льотки, туалетний папір, прокладки, підгузки. «Удручающее зрелище». Знову ж шарудіння по пакетах, збір постільної білизни, бігання до провідника і обратно – незрозумілі змагання «хто швидше до службового купе».

Глава ІІ – столична

У «Матері міст руських» бував здебільшого на вихідних, та ще пару разів по роботі (коли приїздів на чаювання до Януковича). Гомінливий вокзал – з центрального входу, більш спокійний – з південного.

Бомжі, охоронці, «дальние родственники», які прибули потягами дальнього слідування, «корінні кияни» з Боярки, Борисполя, Ірпені та інших міст-супутників – які приїжджають ранесенько на електричках та маршрутками. Усі вони зливаються в єдине в метро. Мені ж повз цієї глибокої кам’яної пащі.

Не був з грудня у Києві.

Зараз попав на Борщагівку. Ну тут й «правила» - кав’ярні, кафе та бари відчиняються лише о 10-11 годинах ранку. Спробував прорватися до ТЦ «Материк» - та ж сама історія. Шльондрав туди-сюди, пригальмував під гуртожитками КПІ. Хоч спокійно посиджу, покурю.

Кожного разу перебуваючи у Києві вникають різні почуття до міста: то вважаю близьким, то – равнодушен до нього, сьогодні – він для мене чужий – архітектурно, теріторіально, патріотично, культурно та мовно. Просто чужий.

Еге ж вечором йшов до своєї гостиниці на Предславинській вулиці. Біля «Кофе Хауса», поруч з автівками стоять такі собі типочки: кожани, шкіряні лакові тухлі, спортивний костюм, грають брелоками. В двох шагах від них – скромні священик (скоріш за все, мандруючий) та його помічник чи супроводжуючий. За кілька секунд до них підходять братки: мовляв, ходімо, батюшко. Всі зникають у нутрощах кав’ярні. Чого це вони? Чи то заказати панахиду, чи то віддячити за требу, чи допомогти подорожуючим. Але - картина маслом, як у «славетні» 90-ті роки.

До речі, про готель. Простенький такий, ціни помірні, а от сервіс (чи повинен він бути у 1-2-зіркових гостішках та яким?). По-перше, на «ресепшені» потрібно заповнювати анкету: що, де, коли, навіщо, як довго та ін. Якщо в тебе не має командировочної путівки – доплачуй ще туристичний збір – 3,40 грн.

Зоходжу до кімнати: скомкана постіль не мінялась після останнього клієнта, на столі – на підносі якісь обгортки, відро для сміття – повне. Смердіння. Душ – на етажі, одна кабінка зламана якимось вандалом чи групою примурків (жили через стінку від мене – група малолітніх дибилів невідомо звідкіля). Після доречного звернення до адміністратора все міняється. Що ж які гроші – такі й послуги. Для нас, народжених у «совку», та тих, хто з’явився у перші роки незалежності – це звичайне явище.

От що буде з іноземцями – гостями Євро-2012?... Чи зрозуміють? Чи зможе влада підготуватись до континентальної першості з футболу? Ні.

Бо нікому це потрібно: розбиті трамваї, маршрутки сумнівної безпеки, нахабні таксисти, сміття на під’їздах до міст, «веселі» ціни.

Адже для влади зараз головне – розпилювати бюджет, в тому числі – перерозподіляти футбольні гроші.

Мені, до того ж, цікаво, чи будуть позбавлятись від злиденних та безхатьків х як то робила радянська влада напередодні важливих заходів за участю іноземців?

Київ руйнується будівельники майданчиками, які з’явились на вільному просторі зелених острівків сквериків поміж домами. «Люди как люди…»

Сьгодні (31 березня) був по роботі у лігві Моні – у інтернет-холдингу ОБОЗ. Даю наводку: з лівої сторони Цирку, вверх до першого перехрестя – потім ліворуч. П*ять хвилин пішки по вулиці Дмитріївський, 44а. Непримітна дверь у кілька етажному чи то бізнесовому центрі, чи то житлового будинку – от він схрон, перед вами.