Літо у наметі. №2. «Шипіт 2010».

24.05.2012

Форт місія у
спогадах, а ми їдемо електричкою до м. Воловець Закарпатської області, настрій
виснажений, бо цю ніч провели на Львівському вокзалі і мало спали. Їдемо,
їдемо… приїхали. Зараз чекаємо маршрутку. Дорога. Ми у с. Подобовці, ідемо в
сторону заповідника Шипіт (десь 5 км). Ось дали дядькові 2 грн. за фестиваль
при вході – «гроші не пахнуть» сказав колись Веспасіан J. Зараз
«карабкаємося» по дорозі в гору і бачимо наметне містечко фестивалю.

Ф. Шипіт
розміщений недалеко від водоспаду – колись це був масовий з’їзд хіпі з країн
СНД. Сам фест кардинально відрізняється від статусу «фестиваль»: немає гуртів,
сцени, комерції, ба навіть точної дати проведення, тут іноді зимою можна
зустріти намет серед поля з «хіпарями» чи растаманами. Влітку наметне містечко
доволі багате, основним тут вважається святкування на Івана Купала. Тут панує
гуманізм поряд з мальовничою красою Карпатських гір та рік.

Вже прийшли на
територію, але «ліземо» вище – на, так званий, «другий поверх» наметного.
Розбиваємо намет… обідаємо… випиваємо місцеве «домашнє» вино і «валяємося» у
наметі, бо на дворі дощ.

Відкрив ліве око,
почухав праве – прокинувся. Вийшов з намету просити кип’ятку. Сиджу з хлопцями
в яких є гітара і чекаю поки закипить вода у «монашці» (міні казан). Дали води.
Зробив собі та своїй дівчині кави… ой… моя дівчина зробила мені каву J. Іду по
наметному, знаходжу знайомих з Дубно, які мене переконали переносити намет до
них. Витягнув із шатра «свою половину» і з Дубинським панком перенесли мій
намет в їх сторону. Розтягую намет і матюкаюся: поверхня землі не рівна і намет
стоїть під кривим кутом.

Шипіт оголошую
відкритим. Поки «сонце, рибка, ягідка» готує їжу, я «лізаю» по наметному: люди
справді гуманні, природа шикарна, а чорниці смачні. Знайомлюся з сотнями
неформалів, слухаю в послідовному порядку п’ять-шість гітар та драм-барабанів
по-різних наметах… Я знову біля свого намету, снідаю та слухаю якихось людей,
які говорять, що треба принести дров на ватру. Поїли, пішли в ліс шукати дрова.
Знайшли стовбури дерев, по-двоє на стовбур і понесли. Йти далеко, зробили
привал. Ось вже видно основу на ватру, яка на «першому поверсі», підносимо до
неї деревину. Віддаємо її.

Хіпі пропагують
мир, любов, свободу. Доволі веселі і добрі люди в яскравій одежі та довгим
волоссям. Зараз субкультура хіпі занепадає, їх рідко видно на фестивалях, а у
містах просто немає. Це єдиний фестиваль, де масово з’їжджаються хіпарі та
безтурботно відпочивають J.

Ось іду до річки
з друзями скупатися, температура води, говорять +4 по Цельсію. Круто мама –
тепер я нудист. «Замут» такий: забіг у протічну воду, присів по шию і за кілька
секунд вибіг з матюками – холодно. Три рази туди – назад і досить.

Вечір. Все
наметне стоїть перед ватрою, яку от-от підпалять. Ось вже якийсь «чувак» полив
її бензином і кидає факел. J Горить. Біля ватри бігають шамани, голі дівчата та хлопці, крутяться
хороводи. Йде маленький дощ: шамани пере напряглися J. Ватра
має десь чотири метра заввишки, повітря навколо неї гаряче, а люди веселі.

Стояли, кружляли,
кричали… за п’ятдесят метрів від ватри хтось запалив феєрверки: це студенти з
Києва, ми їх зустріли на «першому поверсі» в день , вони запрошували всіх
бажаючих на Fare-Show подивитися. Ось почали. Гарно так виглядає: по-черзі
«фаєрщики» презентують свої вміння з великим різновидом факелів. Тут один
кричить: «А тепер всі заздріть!» А й справді є чому заздрити: вийшов хлопчик
років 6-8 і почав «бавитися з вогнем» і так доволі професійно. Ще хвилин десять
тому за «вогниками» сіли кілька музикантів: барабанщики і дівчина з скрипкою –
ось вона естетика Шипоту J.

Йду до намету з
враженнями. Вечеряємо супом (в якому, до речі, навіть є зажарка). Лягаю спати,
але спиться гірше ніж минулої ночі: холодно, надувний матрац пробився і всю ніч
скочуєшся донизу, бо «підлога» нерівна J. Прокинулися,
на дворі дощ. Чекаємо поки він закінчиться. Чекаємо четверту годину –
«дістало». Небо сіре – дощ затягується. Вилізли з намету, снідаємо «фестфудами»
і їдемо додому.

Планували на
Шипоті до тижня «пофестивалити», але збираємо речі і їдемо додому
довгим-предовгим маршрутом в 17 годин з численними пересадками і ночівлями по
вокзалах. Еееее… «Die hippie, die», як казав Ерік Картман J.

У наступному
номері читаємо про «Тараса Бульбу 2010».