“Козак” Великої Війни (Моя стаття)

24.05.2012

Так склалось, що коли наближається річниця якоїсь історичної дати національного характеру, то ми зазвичай згадуємо або великі битви, або вождів і генералів. Разом з тим ми все частіше забуваємо про героїв, які ціною власної крові здобували ті великі перемоги і виконували накази своїх генералів. Тому дуже актуальним буде згадати про одного українського офіцера, поручника Дивізії “Галичина” Володимира Козака.

Володимир Козак народився 1917 року у Перемишлі, в сім’ї старшини УГА. Тому ні у кого мабуть не викликає здивування, що після навчання і примусової служби в польській армії, він став членом ОУН. З методами радянської влади Володимир Козак познайомився ще у 1939-му році, коли був заарештований і мало не відправився у заслання до Сибіру. Тому навесні 1943-го року він, як достойний син ветерана УГА, зголошується добровольцем до Дивізії “Галичина”. Цей факт сам по собі є символічним, адже на хоругвах добровольців так і писалось: “За Україну, за її волю, за честь, за славу УГА”. Після зголошення до Дивізії, Володимир Козак успішно закінчив старшинську школу, а згодом став одним з найбільш відзначених старшин Української Дивізії. Першим його бойовим хрещенням став бій під Бродами. Козак зумів вижити і з важким рукопашними боями вирватись з радянського котла, а за проявлену хоробрість в бою був нагороджений Залізним Хрестом 2-го класу, і ще низкою нагород.

Наступними героїчними сторінками його бойового шляху стали бої в Австрії у складі 29-го полку Дивізії “Галичина”. Не зважаючи на всю безнадійність свого положення у 1945-му році, Володимир Козак і його бійці, як і тисячі інших дивізійників, продовжували вести безкомпромісні бої з червоною ордою. Вони тоді були на чужій землі, але щедро зрошували своєю та ворожою кров’ю кожен клаптик цієї землі, бо прагнули якомога довше утримати її від тієї участі, що чекала їх рідну Україну.
Найвищу свою відзнаку – Залізний Хрест 1-го класу, Володимир Козак отримав під час оборони замку Гляйхенберг. Цей замок його 29-й полк тримав з квітня 1945-го року до самого кінця війни, постійно організовуючи успішні контратаки. Володимир Козак сам неодноразово вступав у жорстокі рукопашні бої з більшовиками, виходячи з них неушкодженим і непереможеним. Коли на полі бою загинув його товариш десятник Стасенко, Козак виніс його тіло, не зважаючи на шалений вогонь з боку більшовицьких окопів.

Другим етапом австрійських боїв була оборона Грацу, де перебувало 80 тисяч українських біженців. Тому тут жоден українофоб не зможе закинути дивізійникам, що вони воювали за чужі інтереси чи були “гарматним м’ясом”. На цій чужій землі, вони захищали своїх співвітчизників. Саме сотня легендарного Козака отримала наказ відбити у більшовиків замок Фельдбаху. Під час однієї з нічних вилазок ця група українських добровольців перебила більшовицьку залогу і повністю захопила замок. Після більшовицької контратаки, ціною багатьох життів, Козака і його сотню було витіснено із замку, але дуже швидко він знову відбив замок у більшовиків, повністю взявши його під контроль. Після цих боїв Володимир Козак став ще більш легендарним, особливо серед ворогів, для яких він був новим “Урус-шайтаном”, як колись називали отамана Сірка татари. Вони не хотіли більше губити людей і через гучномовці намагались деморалізувати українців, закликаючи їх на свою сторону і користуючись тодішнім станом на фронті. Проте й політичні дискусії більшовики програвали бійцям Козака. Коли закінчувались аргументи, вони заманювали горілкою і салом, на що дивізійники у відповідь пропонували кулі і багнети. Ще більшу ненависть серед ворогів Козак викликав після того, як влучним пострілом протитанкового снаряду знищив радянський батальйонний штаб разом з усім особовим складом. По закінченню війни непереможний Козак, разом зі своєю нескореною сотнею, відступив на Захід. Помер він у вересні 1993-го року, на 77-му році життя.

Дана постать, з символічним прізвищем “Козак”, є уособленням мільйонів українських лицарів, легенди про яких увійшли в історію, проте вони ще не зайняли достойне місце в пантеоні національних героїв. Це був справжній український сотник, справжній Козак, нащадок легендарних характерників, який сміливо дивився смерті у вічі і неодноразово її уникав. Його нагороди були найвищими, і хоча вони були отримані з чужих рук, це все одно були нагороди за хоробрість. Володимир Козак – це приклад справжнього українського ветерана, героя найбільшої і найкривавішої війни XX сторіччя. Приклад одного з мільйонів тих, про яких ми ні на мить не маємо права забувати.